Кант і сучасне варварство

Abstract

Кант виявив фундаментальний досвід, який можна охарактеризувати як первинне само-відкриття розуму. Після цього всебічне буття природи в її безмежності, навіть уявній безформності, постає перед «Я» як щось таке, що є абсолютно вражаючим. «Я» притягується і водночас відштовхується. Воно піддається хаосу, «найдикішому найбезладнішому безпорядку та спустошенню». Біля такої безодні, яка загрожує все поглинути – ніби природа бунтує проти самої себе, – людина відчуває страх і тремтіння. Її тут охоплює «диво, яке межує з жахом», тобто досвід шоку. Те, що залишається недосяжним у незбагненній глибині для споглядання та сили уяви, тому що воно, власне, за своєю формою «може являтися супротивним нашій силі судження, невідповідним нашій здібності зображати і одночасно насильницьким для сили уяви», викликає в людини своєрідний суперечливий рух духу: «Я» цим піднесеним «не просто притягується, а й почергово знову і знову відштовхується». За допомогою цих моментів віддачі назад, відкидання себе назад людина відкриває не лише своє безсилля, нікчемність і обмеженість, але й ту здібність, яка їй одній дає змогу протистояти поглинанню природою: практичний розум. Історичність розуму, його само-відкриття, отже, пов’язане з первісним афективним досвідом опору. Стійкість і мужність характеризують афективне підґрунтя – видобутої від зв’язку з природою – «непереможності його духу від небезпеки».